28 квітня - 2 травня в Києві та Чернівцях відбувся черговий щорічний зліт православної молоді.
Протягом чотирьох років, з благословення Блаженнішого
Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Травневий зліт збирає в
Києві представників різних міст України та Росії для налагодження неформальних,
дружніх зв'язків між православними «молодіжками», обміну досвідом соціального
служіння, підняття молодіжного ентузіазму, розвитку паломництва та краєзнавства.
Цього року зліт, який відбувся у два етапи - в Києві та на
Буковині, був максимально плідним. В ньому взяли участь близько 100 молодіжних
активістів з Києва, Чернівців, Дніпропетровська, Кіровограда, Донецька, Львова,
Херсонської області та Прикарпаття, а також група учасників від православного
об'єднання «Молода Русь» (Москва). Організаторами події виступили Київське
міжпарафіяльне об'єднання православної молоді «Спільна справа» разом із
регіональними молодіжними громадами Чернівецької та Буковинської єпархії (Олександро-Невське
молодіжне братство та ін.) під егідою Синодального відділу у справах молоді
Української Православної Церкви.
Головною подією першого етапу зльоту, який відбувся у столиці
28-29 квітня, став «круглий стіл» на тему «Методи знаходження другої половинки у
Церкві, і як воно - бути подружжям у перші півроку-рік?» Учасники події - молоді
православні пари, одружені або ті, що тільки готуються до шлюбу, психологи, люди
різних поколінь, ділилися власним досвідом знайомства зі своєю другою половинкою
та утворення міцної родини. Захід відбувся у веселій доброзичливій атмосфері, а
на завершення його учасники дійшли висновку про необхідність регулярного
проведення подібного роду зустрічей.
Другий етап зльоту проходив на Буковині - у Чернівцях та його
передмісті 30 квітня -2 травня. Представники різних молодіжних об'єднань України
знайомилися з місцевими особливостями молодіжного руху. Для учасників зльоту
відбулася презентація Чернівецького православного богословського інституту (ЧПБІ)
http://www.cpbi.cv.ukrtel.net/ - провідного духовного навчального закладу
Південно-Заходу України. Ректор ЧПБІ, доктор богослов'я, протоієрей Георгій
Соб'ят розповів про історію інституту та його факультетів, провів молодь по
аудиторіях, в актовому залі відбулася зустріч на місіонерську тематику з
викладацьким складом та студентами. Після зустрічі представники деяких "молодіжок"
виявили бажання поступити до Чернівецького інституту.
Програма на Буковині була насичена яскравими паломницькими
поїздками. У дитячому будинку при Свято-Вознесенському Банченському монастирі
учасники зльоту з дитячого театру ляльок «Красне Сонечко» (заснований при храмі
святого рівноапостольного князя Володимира, Дніпропетровськ) показали святковий
спектакль. А молодіжний хор Львівської єпархії під час поїздок по Буковині
виконував піснеспіви майже в кожному храмі, зокрема у Свято-Аннинському жіночому
монастирі на Божественній літургії.
Спеціально для учасників з'їзду диякон Андрій Глущенко з
громади Миколаївського храму (Ірпінь, Київська область) провів дві цікаві бесіди
на богословсько-літургійну тематику, які викликали велику зацікавленість
слухачів.
Наступний Травневий зліт відбудеться у перших числах травня
2008 року в Києві з виїздом у черговий регіон України. Можливо, це буде Волинь,
Крим, Ровенщина або Черкащина... Головне - зустрічне бажання і підтримка на
місцевому єпархіальному рівні, як це вийшло на Буковині, а в попередні роки - в
Чернігові та Святогорську.
Сергій Штейніков
Чернівці 5 квітня 2007
А що у прабабусиному великодньому кошику?
газета «Доба»
Володимир Ботюк
Останні дні Страсного тижня завантажені клопотами і
приготуваннями до свята свят – Великодня. Одне з найважливіших приготувань –
великодній кошик. Відвідавши ринок на Червоноармійській у Чернівцях, дізнаюся:
лише порожній пасхальний кошик коштує від 10 до 35 грн, а для його наповнення
потрібно щонайменше 100 гривень... Відтак цікаво, як готували великодній кошик
наші прабабусі?
– У дитинстві я жила у Сторожинецькому і Кіцманському
районах, – каже сестриця церкви Успення Пресвятої Богородиці, що у Чернівцях,
Вероніка Побурян. – І як готувати усе на Великдень, мене навчили мама і бабуся.
Пам'ятаю, колись не було такої біленької муки, як є зараз. І тому на тісто для
паски муку грубого помелу господині змушені були піклювати – просівати крізь
капронові колготи. Таким чином отримували дрібненьку білішу муку. Цікаво, що
колись було заведено приходити на Великдень до церкви з велетенськими кошиками –
це свідчило про те, що господар цього кошика досить заможний.
У той кошик влазила ціла паска, кільканадцять яєць, великий
шмат сала, шинка, ковбаса тощо. А з маленькими кошиками приходили лише дуже
бідні. Але у всіх людей ковбаса обов'язково мала бути кільцем навколо всього
кошика. Також збоку у кошик клали невеличкий хрестик з тіста, який пекли
напередодні. Після церкви під час великоднього сніданку всі спершу їли трішки
хрону, відтак шматочок цього хрестика, а потім вже інші страви.
За словами пані Вероніки, у великодній кошик наші прабабусі
колись також клали маленьку пасочку – так звану перепічку. Ця пасочка мала
особливе призначення: після богослужіння господиня давала перепічку якійсь
добрій людині "за поману" – для того, щоб ця людина помолилася за упокій
померлих з її родини. Як-не-як, а за християнським вченням Світле Христове
Воскресіння – це велике свято не лише для живих, а й для тих людей, які вже
відійшли у вічність.
Вероніка Побурян каже, що кожна господиня завжди оздоблювала
і наповнювала пасхальний кошик на свій смак і розсуд. Але колись буковинські
жінки до великоднього сніданку не готували так багато, як зараз: різні вишукані
салати, делікатеси, що аж очі розбігаються і столи ломляться. Викладалося на
стіл свячене з кошика, з печі витягували запечену курку, галушки чи капусту з
м'ясом (які готувалися звечора і залишалися в печі) – і цим великодній раціон
обмежувався.
– Колись у наших селах люди масово розмальовували писанки, –
каже літня чернівчанка родом із Заставнівщини Ольга Божик, – і фарбувати зеленим
писанки, як тепер часто роблять, чомусь було не прийнято. До того ж, у кожному
кошику на Великдень обов'язково мав бути полин. Ще моя бабця казала: "Треба
спочатку з'їсти полину, аби того червачка вбити" (мабуть, люди називали
червачком бактерії у шлунку, які відвикли від м'яса за час посту – В.Б.).
Господині пекли два види пасок: перша (власне, вона і паскою називалася) – це
був святковий білий хліб, до тіста якого додавали лише кілька яєць, а друга –
так звана "баба", містила багато цукру, родзинок і до її тіста додавали багато
яєць ("баба" мала бути дуже жовтою всередині).
На дно кошика у деяких селах Заставнівського району ще й досі
кладуть тканину, якою витирали писанки і галунки (крашанки). Пані Ольга Божик
каже, що це древній звичай – буковинці здавна вірили, що ця тканина допомагає
під час хвороб свійських тварин – нею покривали голову хворій худобині чи
обтирали хворе місце. Також до "кошикового набору" на Заставнівщині колись
входили яблука.
Жінка каже, що раніше в їхній окрузі на Пасху люди також
приходили з велетенськими кошиками. Хрестик з тіста на Заставнівщині також клали
до кошика. Цікава була процедура його випікання: позаяк сучасних бляшок-формочок
не було, то в печі гарно, чистенько вимітали і пекли хрестик "на ватрі" (на
відкритому вогні).
Загалом, за святкові страви є значно головніше – радість від
свята свят Воскресіння Христового, а з ним і визволення людської душі з-під
влади темних сил. До того ж, цьогорічна Пасха буде особливою – православні
святкуватимуть її разом з католиками.
УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не
обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є
відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та
зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Чернівці 12 квітня 2007
Трипільську амфору в Шебутинцях
діти знайшли...
газета «Доба»
Володимир Ботюк
Як свідчать дані археологічних розкопок, що проводилися в другій половині ХХ століття в Чернівецькій області, в 4-му тисячолітті до н. е. в краї вже існували великі поселення. На території Буковини у понад 300 населених пунктах зустрічаються пам'ятки трипільської культури. Та нещодавно до цього числа додався ще один населений пункт – село Шебутинці Сокирянського району, де минулого року було знайдено частину унікальної амфори трипільців. Як розповів журналісту "Доби" вчитель історії Шебутинецької загальноосвітньої школи Сергій Якубина, цю трипільську амфору знайшли діти на... футбольному майданчику перед школою! Позаяк у селі почали будувати нову школу, будівельники зняли верхній шар ґрунту саме в тому місці. А школярі, граючи у футбол, випадково зачепили один шматок амфори, що лежав на поверхні. Під ним показався ще один, потім ще... Хлопчаки руками розгребли із землі загадкову знахідку і покликали вчителя Сергія Якубину, який веде у школі археологічний гурток. Висновок перевершив усі сподівання – керамічна посудина датується 5-4 тисячоліттям до нашої ери!
– Знайдена стародавня амфора – це так званий великий зерновик, – каже пан Сергій Якубина. – Мабуть, наші предки в ній колись тримали зерно. Глечик має висоту 60 см і діаметр вгорі 62 см, він без ручок і зверху до низу орнаментований. Загалом, згадана амфора дійшла до нас не цілою, бо школярі знайшли у землі десь 40% її уламків. Взагалі, ніхто з науковців і не припускав, що на території нашого села колись існувала трипільська культура, та знайдена амфора свідчить про протилежне. Також протягом останніх 5-6 років особисто я знайшов у селі понад 11 трипільських поселень різних періодів. Отож, все свідчить на користь того, що тут жили трипільці.
Цікаво, що знайдена у Шебутинцях керамічна посудина орнаментована навіть в нижній частині, що майже не зустрічається у вже відомих в Україні аналогічних знахідках. У нижній частині посудини є вертикальні хвильки (символи дощу) та перехрещені лінії, які ніби з'єднують денце із плечима амфори, але основна особливість орнаменту знахідки – це зображення хреста в овалі (символ сонця). Унікальність знайденої амфори ще й у тому, що її зовнішній вигляд при бажанні можна реконструювати повністю за допомогою гіпсу чи іншого матеріалу.
За словами Сергія Якубини, на території села знайдено ще дуже багато інших пам'яток трипільської культури. Серед них – три фрагменти статуеток жінок (одна майже ціла) висотою десь 8-10 см. Ще в шебутинецьких урочищах Сокири, Балкани, Сухий Горб викопано щось 50 кам'яних сокир і залишки жител трипільців. Знайдено також грузила від ткацького верстата, крем'яні ножі, долота. А на околиці села, в урочищі Батирівка, є система штучних ровів та валів, які оточували городище діаметром до 200 м. Ще одною унікальною знахідкою, як вважають фахівці з центру археологічних досліджень Буковини, є знайдений крем'яний наральник, довжина робочої частини якого становить 42 см. За словами археологів, цей наральник – це поки що єдина на території області знахідка такого типу, та й на території України їх є лише кілька.
Відтак унікальні археологічні знахідки у селі Шебутинці потребують ґрунтовного вивчення. Як повідомила начальник управління містобудування та архітектури ОДА Валентина Думітращук, за результатами обстеження околиць с. Шебутинці і зібраних атрибутів археології, є підстави віднести об'єкт до початку середнього періоду розвитку трипільської культури (4-5 тис. років до н.е.). Крім цього, виявлено предмети рідкісної черняхівської культури (IV-V ст. н.е.). Тому згадане управління ініціюватиме перед державною службою охорони культурної спадщини проведення у Шебутинцях найближчим часом всеукраїнської археологічної експедиції.
УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.
Берегомет-над-Серетом - вотчина Васильків
«Час-2000» (Чернівці), Ігор Чеховський, 29 березня 2007
Звісно, нині мало що вціліло від тієї аристократичної розкоші. Від радянського часу в колишньому палаці Васильків розміщена селищна лікарня, убогий інтер'єр якої навіює хіба що безпросвітну тугу й розпач.
Втім, дещо радує око на обійсті колишнього карпатського дідича. Можливо, завдяки патронату лікарняного закладу вцілів прилеглий до садиби парк із реліктовими породами дерев, найстаріші з яких ще були свідками прогулянок у їхньому затінку вишуканих аристократів і мудрих політиків.
Благодійники місцевої церкви
Пошуки слідів роду Василька приводять до місцевої мурованої православної церкви Архангела Михаїла (УПЦ КП), яка стоїть у центрі селища, при дорозі. За переказами, її фундатором був котрийсь із Васильків.
Трішки вглибині, за церковним подвір'ям, ближче до гір, лежить цвинтар, у центрі якого збереглися обведені металевою огорожею хрести-пам'ятники на похованнях представників роду Васильків.
Найбільший інтерес із погляду історика і краєзнавця становить пам'ятний хрест у крайньому лівому кутку огородженої ділянки. Він тут один із найстаріших. Із протилежних боків на пам'ятнику встановлені чорні мармурові плити з написами румунською та "руською" мовами. Текст "руською" (точніше мішаниною російської і церковно-слов'янської) сповіщає, що: "Здh стоялъ олтарь церкви правосл. отъ Бергомети н. С. созданной Александромъ де Вассилько 1773, перенесенной до Шипота н. С. 1889". Себто: "Тут стояв вівтар церкви православної з Берегомета-над-Серетом, створеної Олександром де Василько 1773 (р.), перенесеної до Шипота-над-Серетом 1889". Отже стара берегометська церква стояла трохи далі від сучасної. Після її перенесення 1889 року до теперішнього Долішного Шепоту у верхів'ї Серету на місці вівтаря за давньою церковною традицією встановили пам'ятний хрест. Це могло бути зроблено того ж таки 1889 року або в найближчі роки.
Поряд із пам'ятним хрестом стоїть кілька надгробних пам'ятників із іменами представників роду благодійників місцевої церкви. Під одним із них упокоївся прах Олександра барона Василька Серетського (1827-1893), який міг доводитися онуком згадуваному в написі на плиті фундаторові церкви. На пам'ятнику вирізано родовий герб: спрямована вгору гостроконечна оперена стріла впирається у розміщений угорі півмісяць, а обабіч неї - шестикутні зірки. Увінчує герб геральдична баронська корона. Герб Васильків схожий до добре відомого в польсько-українській геральдиці герба Сас, із тією відмінністю, що там півмісяць лежить унизу. Строгий пам'ятник із чорного мармуру височіє на могилі, у якій поховані Георгій граф Василько де Серетський (1864-1940) із дружиною графинею Елізою, уродженою Оганович (1874-1943).
На жаль, і самі пам'ятники, й огорожа перебувають у занедбаному вигляді - судячи з усього, на Буковині не зосталося нащадків славного роду Васильків, які би доглядали за могилами предків. Викликає й запитання наявність у межах огородженої ділянки з похованнями роду Васильків ще з кількох надгробків, які з'явилися тут протягом повоєнних десятиліть і судячи з прізвищ, серетським баронам і графам не доводилися родичами... Схоже, нинішнім жителям Берегомета глибоко байдуже до пам'яті про своїх титулованих земляків - благодійників церкви і визначних громадських діячів.
У наглядача лісів Василька гостювали Франко й Кобилянська
У центрі селища архітектурою виділяється будинок, у якому колись жив наглядач лісів Васильків, а за радянського часу квартирувало правління місцевого колгоспу. Свого часу тут зупинялися класики української літератури, які відпочивали у Берегометі: на початку ХХ ст. - Іван Франко, а в 30-х роках - Ольга Кобилянська.
У вересні 1905 р. карпатські дороги привели сюди Івана Франка. В такий спосіб здійснилася його давня мрія побувати на "зеленій Буковині", яка вперше народилася ще 1884 р. Тоді серед львівського студентства виник задум помандрувати влітку в Карпати, й Іван Франко захопився цією ідеєю. Подорож передбачалося завершити 20 серпня у Вижниці, в краю легендарного повстанця Лук'яна Кобилиці. Однак побувати на Буковині Франкові тоді не вдалося.
У Буковинські Карпати Франко потрапив лише у вересні 1905 р. Щоправда, Каменяр мав на меті інший маршрут - Довгополе у верхів'ях Черемошу. Однак, як писав в одному з листів, "замість Довгополя попав до Берегометі".
При першому знайомстві з цим підгірським селищем Франко був дещо розчарований, про що й писав: "Інтересно тут, але все-таки не те, що в горах: купелі нема, ліс далеко, сиджу в хаті...". Тож більшість часу гість наглядача лісів проводив за робочим столом, працюючи над коректурою наукових розвідок, які прихопив із собою.
Багата минувшина Буковинського краю завше вабила Каменяра. Ще на початку 1890-х, розшукуючи старовинні рукописи, Франко отримав одну таку пам'ятку від селянина з Іспаса Гулейчука, з яким познайомився на вічі у Снятині. Про цю знахідку він повідомляв у листі від 1892 р. до Михайла Драгоманова: "Збірник писаний около р. 1730 якимсь Мохначуком. Прислав мені його селянин с. Іспаса коло Вижниці на Буковині Гулейчук, визичивши його у якихось своїх свояків. Говорить, що у них є більше рукописів..."
Закономірно зацікавила письменника і вченого постать Лук'яна Кобилиці, який у часи "Весни народів" підняв гуцулів на боротьбу за свої права. Франко публікував пісні й перекази про гуцульського ватажка, виношував задум написати повість про цю легендарну особистість. А 1902 р. вийшла його ґрунтовна монографія про яскраву сторінку історії українців Карпат: "Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Буковини в першій половині ХІХ в.", яка й сьогодні не втратила своєї наукової цінності.
УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.